То є Вчитель

Слова про тих людей, 

яким вклонятись слід до ніг

Михайло Степанович Кузій (Кузей, Кужей), м. Гомель

Урок - это таинство, 

если хотите, это дело интимное

М. С. Кузей

В Гомелі (110 км від нашого Чернігова)  принаймні до 1990 року працював відомий на весь бувший СРСР вчитель фізики Михайло Степанович Кузій (його співвітчизники говорили, що насправді прізвище цієї людини Кужей). Як він мені згодом розповів, в роки Великої Вітчизняної війни він воював у складі групи військ, яка здалась у полон німцям. Відбулось це на території нашої Чернігівської й Полтавської областей. Бійці його невеличкго  підрозділу (відділення, яке ремонтувало зенітки) про це, навіть, і не знали. Рухаючись на Схід, вони перейшли умовну лінію фронту і приєдналися вже до іншого військового угрупування радянських військ, у складі якого й продовжували воювати до капітуляції Німеччини. Але після закінчення війни він попав у немилість, адже в книжці червоноармійця було записано, що військова частина, у складі якої він на той час воював, була взята в полон ворожими військами. При нагоді йому нагадували про те, що він є "ворогом народу". І це не зважаючи на те, що в складі вже іншого підрозділу він дійшов до Берліну... Але ж слід було знати білоруського чиновника того часу… Михайла Степановича з будь-якого приводу звільняли з однієї школи і йому приходилось влаштовуватись до іншої. Причину для звільнення знаходили легко. Варто було лише нагадати директорові школи, що в нього працює "ворог" та ще й народу, або ж інспірувати письмове звернення одного з батьків учнів даної школи, принаймні, до місцевих керівників освіти чи комуністичної партії з проханням позбавити його дитину від спілкування з "ворогом народу"… Залишити його зовсім без роботи вчителем не могли, бо занадто він вже був відомий своїми "Уроками физики"... Це були такі розробки уроків, про які мріяв кожен початкуючий вчитель. Детальні плани уроків, які передбачені програмою (тоді вони не змінювались кожного року). Тема, мета, обладнання, детальний виклад матеріалу, те, що потрібне для закріплення щойно розглянутого матеріалу,  наприклад, розв'язок відповідної задачі або ж запитання, а також завдання додому. І так для кожного класу. Книги перевидавались але їх не вистачало...
Я про існування цього вчителя дізнався зі сторінок всесоюзного журналу "Физика в школе".  Там повідомлялось, що він працює в Гомельській середній школі №34. Проте там його мені знайти не вдалось. Хтось з місцевих вчителів повідомив, що він немов би їздить на роботу в Новобєлицю (це той район, який не так давно був приєднаний до міста  й відокремлюється від нього красивою рікою Сож)... Цей район найближчий до нашої області і в ньому робив зупинку поїзд, яким я 1-2 рази на місяць їздив за одягом, продуктами та книгами до м. Гомеля. 
...Я вже наперед знав, що через дорогу від великого книжкового магазину в  Новобєлиці є якась школа. Заходжу до її приміщення та знаходжу до вчительської.   Після тривалого дослідження виразу мого обличчя, з контекстною інтонацією мені повідомили, що він вже вчителював майже у всіх школах міста і де працює зараз, сказати занадто складно. Мені тоді здалось, що те, про що інтонацією в голосі повідмлялось мені про цього вчителя стимулювалось сусідством приміщення школи з Новобєлицьким райкомом компартії Булорусії. Проте в цій інтризі містилось і те, що не дозволяло мені відмовитись від його пошуків. Під час довірливої розмови наодинці з одним із вчителів мені таки вдалось знайти тодішне місце його роботи - середню школу №4 в тій же Новобєлиці. 

Відшукавши школу (за напрямком руху учнів початкових класів) і за розкладом кабінет фізики, легенько стукаю в його масивні дерев'яні двері. Стукаю голосніше. Стукаю в те місце, яке звук випромінбє краще . Хвилин через п'ять таких акустичних дослідів, а точніше, мого нахабного стукання (я хотів лише впевнитись, що то він і домовитись про зустріч) двері відкрились наполовину (мені здається, що іноді так роблять у тих випадках, коли за необхідності двері можна легко закрити) і в них я побачив чоловіка з виразом обличчям, яке буває лише у справжніх вчителів. Він не дав мені сказати жодного слова. Слухати прийшлось лише мені: "Кто бы вы ни были, - инспектор, завоблоно или министр, я вас на урок не пущу. Надо было предупреждать заранее, хотя бы за день. Тогда бы я настроился на это сам и подготовил к этому детей. Урок - это таинство, если хотите, это дело интимное».

Я нічого не міг відповісти. Двері закрились і я, впевнившись у тому, що відшукав за декілька спроб потрібну мені людину, - автора "Уроков физики" (саме цим він був відомий вчителям фізики), з відчуттям тривоги чекав повторної спроби поговорити з ним на перерві чи після уроків взагалі.

Спочатку він віднісся до мене без особливої довіри. Але згодом ми потоваришували. Сприяло цьому те, що він був близьким другом відомого нашого методиста-фізика, завідувача лабораторією математики та фізики Інституту педагогіки АПН України Олександра Івановича Бугайова (мешкали в одній кімнаті під час навчання в аспірантурі в м.Києві), мого наукового керівника Євгена Васильовича Коршака та автора відомого  багатотомника з методики і техніки фізичного експерименту Богдана Миргородського. Наш Олександр Іванович захистився, а М. С. Кузію зробити цього не вдалось з причини, про яку можна здогадатись... На моє заиитання стосовно цього О. І. Бугайов відповів десь так: "Михайлу потрібно було менше із зеніток по літаках стріляти". А дисертація в нього була з методики викладання оптики... Мені не відомо, чи хтось скористався викладеними в ній ідеями або ж хоча б її текстом... 

До м. Гомеля я їздив досить часто. По науці, – під час роботи ще над кандидатською дисертацією там проводився за моєю методикою педагогічний експеримент (я горджусь, що саме за участю цього великого педагога). А з 1989 року не менше, ніж десятиліття, я викладав там на курсах підвищення кваліфікації вчителів фізики. Був знайомий зі всіма вчителями цієї області Білорусії. Про Кузія М. С. колеги говорили не завжди вголос, але як про талановитого методиста-фізика та духом сильну людину. Чиновники його обходили, бо мали наперед сформовану про нього думку. І взагалі старались не говорити. 

Після досягнення пенсійного віку посади вчителя в місті для нього вже не було і свою педагогічну діяльність він продовжував у Прибірській середній школі (на приміському поїзді потрібно було проїжджати зупинки чотири від міста). Працював він із задоволенням. Цікавився методичною наукою. Йому імпонувало те, що до кола моїх інтересів відносились творчі  експериментальні задачі. Замовляв у мене прості саморобні прилади для виконання фізичного експерименту.

Щоразу він просив привезти йому сухого вина. Випивши  фужер, він якось заспокоювався і закривши очі довго дивився вниз. Здавалось, що він заснув. Проте це було не так. Він щось згадував. Потім, немов би прокинувшись, він починав розповідати, як його відділення, яке ремонтувало зенітки, вночі при місячному світлі пробиралось на автомобілях до своїх, а вдень вони маскувались і стояли, щоб не помітила німецька авіація. В перший же день знайомства він попросив, щоб я привіз йому карту області. Й під час кожної наступної зустрічі він показував мені той маршрут, за яким вони рухались на Схід…

Через декілька років такого тісного знайомства та й співпраці також, він запропонував мені забрати хоча б основні книжки з методики навчання фізики. І кожного разу я привозив додому по декілька таких книжок. То була класика, яка видавалась в Білорусії, Україні і, звичайно ж, в Росії. Я по пам’яті можу назвати всі ці книжки, у моїй зоровій пам’яті зберігається колір їх переплетіння… Звичайно ж, були там і його шість книжок: чотири – то відомі на всьому пострадянському просторі «Уроки физики» (в 6-7, 8, 9 та 10 классах), - інші – посібники для виконання лабораторних та практичних робіт. Ці книжки для мене були найдорожчими… Зараз я їх вже не маю. Так трапилось... Кожен науковець знає, що означає залишитись без домашньої бібліотеки, кожна книжка якої має свою історію придбання, де в багатьох книжках є підкреслені, найважливіші для читача вирази, де немов би приклеїлися часом до аркушів закладки тощо... Книжки в електронному варіанті (скановані) немов би позбавлені душі автора, вони чимось нагадують  місячне світло, яке не дозволяє бачити вдалечінь... 

…Останній раз ми бачились з ним у приміщенні Гомельського державного університету ім. Франциска Скорини. Людина, з якою я тоді йшов по коридору, відповіла на моє мовчазливе але чітке запитання, що Михайла Степановича іноді запрошують провести заняття із вчителями та студентами. Слово «бачились» мною вибрано правильно, бо то була не зустріч, а щось схоже на винувате прощання…

Фотознімків Михайла Степановича в мене немає. Залишились лише гарні спогади та той урок, якого він мені дав при нашій першій зустрічі. «Урок – це справа інтимна. На нього слід довго налаштовуватись і його не можна переривати…».

Андрій Давиденко

Тут згодом можна буде прочитати про таких цікавих вчителів, викладачів вищої школи та науковців, методистів інститутів післядипломної педагогічної освіти, як

Броварець Василь Федосович (мій вчитель та директор Красилівської середньої школи, під керівництвом якого мені вдалось працювати вчителем); з нами вже його намає.

Павленко Петро Данилович - мій вчитель математики; з нами вже його немає.

Осипенко Ірина Іванівна, вчителька-пенсіонерка з Городні.

Заліський Іван Степанович - вчитель з с.Митченки Бахмацького району; продовжує працювати вдома. 

Погорілко Іван Михайлович, вчитель фізики та директор Носелівської середньої школи, що в Борзнянському районі.

Аксельруд Вадим Вікторович, вчитель Кароліно-Бугазької середньої школи Одеської області; продовжує працювати вдома.

Атаманченко Анатолій Кузьмич, вчитель ліцею №4 Таганрозького радіотехнічного ліцею Ростовської області.

Попруга Володимир Михайлович, вчитель-пенсіонер Семаківської неповної середньої школи Ріпкинського району.

Федорова Галина Іванівна, вчитель фізики Деснянської середньої школи.

Лазаренко Микола Іванович, методист з фізики (пенсіонер), Гомельського обласного інституту удосконалення вчителів, вчитель Гомельського міського фізико-математичного ліцею. 

Кривошеєв Валерій Абрамович, методист з фізики Могильовського обласного інституту удосконалення вчителів до 1999 року.

Запрудський Микола Іванович, завідувач кафедри педагогіки Мінської академії підвищення кваліфікації працівників освіти. 

Яковцьов Ігор Миколайович, радіоінженер, старший викладач Гомельського державного університету ім.Франциска Скорини.
Шолох Володимир Федорович, доцент Гомельського державного університету ім.Франциска Скорини, до вступу в даний університет жив у Чернігові.

Летяго Володимир Олександрович,  доцент Харківського державного університету ім. Каразіна; з нами вже його немає.

Вчителька математики з Корюківського району