Педагогічна проза

Буває дуже прикро, коли вказують, переказують, нагадують, що  там-то й таму тексті є помилка (ки). Цікаво, що ці люди ніколи не висловюють своє враження про зміст написаного. Чому? Не можуть його зрозуміти? Не хочуть, бо самі нічого написати не можуть? Налаштовані, тобто мають сформовану психологічну настанову на пошук "сучків у оці іншого"...?  Хочеться звернутись до аналогії: нехай би дружина в своєму чоловікові бачила лише погане (а воно є в кожного, окрім тих, хто їх бачить, звичайно...), то що б з цього вийшло, вірніше виходить? Правильно, з поганим жити не можна, принаймні, упродовж тривалого часу... Іноді хочеться почитати той текст, який вони написали особисто. Без правки філологами, які знають правила правопису... 




https://www.facebook.com/n.v.chupryna

Реласксація перед заняттями з групою вчителів. Цей метод я запозичив у головного героя книги Гюнтера Герліха "Повідомлення в газеті" (нім.). Перед відповідною темою уроку історії в школі вчитель, він же герой названого твору, йшов до Бранденбурзьких воріт і робив спробу проникнутися думками та почуттями тих людей, які здійснили відомий історичний акт. Це замість вступу до мого наступного повідомлення.

Чекаємо ваших учнів на всеукраїнських та міжнародних олімпіадах з природничо-математичних дисциплін, конкурсах Intel-tehno та Intel-eko, турнірах юних винахідників, турнірах юних фізиків і т.п. А а згодом і до діяльності не сфері обслуговування, а в сфері наукоємких професій, професій, які створюють для людей матеріальні блага, а не бурхливо користуються ними... Вже в нас було все: і школа Монтесорі, і бригадний метод, і патріотичне виховання, щоправда, останнє без фарбування в кольори державного прапору парканів, переходів, ящиків для сміття, ступіньок та ін., бо раніше знали, що топтати ногами державну символіку, принаймні, не пристойно. Були заклики серце відлавати дітям і багато педагогів саме так і поступали. Потім відбулись тимчасові зміни. Почали активно орієнтуватись на освітні підходи Луганської області. Всі мали планувати свою роботу й так працювати, як (ледве не сказава, заповідав великий...) це роблять в названій області. Розпочалось проведення відповідних семінарів. До цього часу зберігаються в ящиках електронних скриньок та відповідних папок на накопичувачах даних орієнтири на таку роботу з резолюціями тих, хто вимагав це робити... Історія історією, а архіви практично завжди якось зберігаються... Як і документи про репресії 1937 року. З конкретними вироками та підписами трійок та виконавців досудових розслідувань... Проте, згодом географія "передової педагогічної думки" змінилась на протилежну. Виявилось, що найкраща освіта в РП. Вони знають і вміють навчати, хоча запитаймо, а де навчаються їх розумні діти? Правильно, там, ще західніше... Й стає дивно, чому ми так боїмося власних наукових і методичних напрацювань? Чому ми забули "Здравствуйте, дети!" Шалви Амонашвілі, куди зникають ідеї Василя Сухомлинського, Костянтина Ушинського, Льва Толстого, Антона Макаренка...? А куди поділось те, що напрацював за 50 рків наш простий вчитель Іван Степанович Заліський з с. Митченки Бахмацького району, Ірина Іванівна Осипенко з Городні, Іван Михайлович Погорілко з Носелівки Борзнянського району, Анатолій Ізраїлевич Шапіро з Києва та багато інших - що не вчитель, то педагогічна книга. Книга, яку зараз здають в якості макулатури... Давайте задумаємось, а чи не перекреслюємо ми їх життя тим, що лише "чужому навчаємось", а "свого цураємось". Давайте ж бути послідовними. У 1991 році мені разом з педагогами, які були переможцями різноманітних всесоюзних педагогічних конкурсів бувшого Радянського Союзу, вдалось брати участь у 1-й Радянсько-Американській конференції викладачів та вчителів природничо-математичних дисциплін (проводилась в МДУ ім. М. В. Ломоносова). Так, ми чомусь у них навчились і взяли для використання, але ж по-справжньому у захваті були не ми, а американці. Вони не знали, що в нас є такі напрацювання. А Петра Головіна з Ульяновська відразу запросили до себе... А в нас, то Монтесорі, то Дьюї (з досить змінним успіхом, прочитайте постанову ЦК ВКП(б) 1931 року), то польський варіант освіти.... Чоми ми забули, що в нас була педагогіка співробітництва, замінивши її словом педагогікою партнерства? Партнер буває лише в бізнесі та ще в одній справі... Якби цього захотів атор відомої педагоіки співробітництва Симон Соловейчик, то він би міг виграти судову справу проти тих, хто завуальовує його дітише під іншу назву та під гірший її варіант... А пропозиції стосовно запровадження інтегрованого курсу природознавства та ще й з людиною. Погляньте на першу сторінку блогу моєї кафедри, там я розмістив навчальні плани гімназій початку 19-го століття, наприклад, 1802 року: http://kafpmd.blogspot.com/ Там вже даються розрізнені предмети. Якщо до фізики додана фізична географія, то це згодом відокремилось також. І чому зараз так активно запроваджується польський варіант освіти? Чи не тому, що зовсім поруч Львів? А чи поцікавився хтось, де навчаються ті польські діти, які здатні до оволодіння наукоємкими предметами, а чи набираюиь вони на навчання до власних ВНЗ? А де працюють їх фахівці в галузі серйозних технологій? Правильно, там де й наші... Але робити щось серйозне можна починати тоді, коли усвідомиш себе в цьому світі, те, що тебе оточує, та як ти з цим взаємодієш. Це три основні тези, які лежать в основі будь-якої філософії. А зараз, давайте спочатку усвідомимо хоча б те, що комунікативні і комунікаційні технології - це зовсім різні речі. А потім вже приступимо до іншого, тобто, спочатку розберемось з категоріями... Щоб не було "коммуницировать", що є зовсім незрозумілим словом, та й звучить воно так, немов би має східний слід...



Про нашу історію. Або ж, де вона починається та де закінчується... В даному ж випадку пуп заритий в Борзнянському районі Чернігівської ьбласті.
Цікава річ, як на мій погляд. Мені не одного разу доводилось бувати на конференціях, які проводив Таганрозький радіотехнічний університет. Це один із двох університетів бувшого СРСР, який був створений спеціально для підготовки інженерних кадрів для космічної галузі. Звичайно ж, нас знайомили з цікавою історією університету, розповідали про його науковців тощо. І зараз я повернуся до першого речення цього невеличкого листа. Другим ректором даного університету був Ілля Богданов - виходець з Борзнянського району, а саме з села Хороше Озеро (якщо я не помиляюсь з назвою села, бо, можливо й Червоне Озеро). Його батьки були представниками козацького роду, про що повідомляєтьс в біографічній довідці. Але мене вразило дві речі:
1. Напис на зворотньому боці фотографії матері Іллі: Якщо ти синку, захочеш комусь зробити недобре, то поглянь на мою фотографію. (можливо не дослівно, але суть передана). За необхідності можна звернутись до зробленої мною фотокопії даного документу.
2. Декілька разів я цікавився у вчителів того села, не приїзджих, а місцевих, чи знають вони, що саме з їх села така велика людина? НІ! Це одноголосно. І в мене з'являється запитання, яке можна назвати третьою річчю. 3. Чому так? В Росії його знають, знають його козацьке походження; в музеї університету є відповідна експозиція (я її зняв), там же працює його дочка, здається, Ольга Іллівна - доктор наук, професор, математик, а ми нічього не знаємо... Чому??? Не було вказівки знати? Була заборона на "знати"? Чи, можливо, хтось скаже, що це не потрібно знати? Хочеться поставити багато зігнутих знаків оклику. Подивіться уважно, знак запитання "?"- це зігнутий знак оклику "!" - ??????? Помилки виправлю пізніше - це документ в першому написанні...


І що ж бо то воно таке є, той "Мікрофон"?

   В дитячому віці ми, в основному, грали в досить прості та доступні нам ігри: в м'яча (в іншій місцевості ця гра називається лаптою), в класики (в неї грали, в основному, дівчатка), в жмурки, ну і, звичайно ж, у війну. Суть останньої була одна: в ній бились "наші" й "не наші", але ці протистоячі категорії уточнювались залежно від того, яким був останній кінофільм, або ж, яка була прочитана остання книга. Для тих, кому не  повезло грати разом з нами, зроблю уточнення: в одному випадку противниками були "червоні" та "білі", в іншому "наші" та "німці". Такі рольові ігри  мали місце десь до 4-го класу. Проте, згодом гра у війну відступала на задній план і ми вже почали приміряти на себе майбутні професії. 
   Спливає в думці й більш ранній вік, коли ще ми не розрізняли "наших" та "не наших", коли ще ми не начитались військох оповідань та не недивились такого ж змісту кінофільмів. Ми грали також. І наші ігри повністю відповідали тому періоду життя людини, в якому розвивається її творча уява. Можна сказати й ще більш категорично, без відповідних ігор цю творчу уяву дитині розвинути просто не вдасться. Це тепер ми такі розумні,  тому й знаємо, або могли б знати, що по тому, наскільки людина є творчою в дорослому віці, можна побачити, в які вона грала ігри тоді, коли їй було 2-3 роки, тобто перед тією важливою подією, коли вона вперше сказала "Я". В психології це цазивають ідентифікацією людини.       Водночас, спостерігаючи за іграми дітей до "ячого" віку, можна прогнозувати або й діагностувати можливий її творчий потенціал. Далі, немов би для відпочинку від розумних слів, про декілька таких ігор та їх опредмечування, тобто які для цього використовувались предмети-іграшки.
1. Будь-яка паличка, наприклад, та, що була відрубана для використання в якості дров, могла використовуватись як, руль велосипеда, рушниця, шабля (хоча для останнього краше підходила товстенька лозина), ударний інструмент для звукового супроводу бігу по вулиці (палиця притискається до дошок паркану) і коли ти біжиш, то вона стукає по кожній з них (між дошками мають бути проміжки такого розміру, щоб крізь них за межі двору не могло вилізти курчатко), спонукаючи тамтешніх собак до гучного супроводу майбутнього спортсмена або ж і творця.
2. Стебло соняшника. Ця річ дуже відрізняється тим, що з'являється вона лише в кінці літа. Але вона має ту особливість, що піднімає до "ячу" дитину вище над землею. Розшифрую: стебло можна використати в якості коня, а якшо прямі (товщі) кінці вдасться прохромити паличкою (раніше описаний предмет), то можна отримати велосипед, а то й мотоцикл. 
3. Цеглина. Це також багатофункціональний предмет. Якщо вона (цеглина) ціла, то дитирна могла уявляти, що то є грузовий автомобіль і на ньому можна перевозити вантажі, наприклад, глину для виготовлення тієї ж цегли. Вона могла бути також бульдозером, яким можна вигрібати ту ж глину з кар'єру.  Все як у Романа Сефа:
На свете все на все похоже,
Змея-на ремешок из кожи,
Луна-на круглый глаз огромный, 
Журавль-на тощий кран подъемный,
Кот полосатый на пижаму,
Я на тебя, а ты-на маму.
    І все це завдяки творчій уяві дитини. І, не будучи дипломованим психологом, жодна доросла людина, не стане руйнувати те, що створено уявою дитини, тобто вона не скаже їй про те, що цеглина - не вантажний автомобіль, а стебло соняшника не є конем. Не скаже, бо будуть сміятись не з дитини, а з нього...
    А зараз давайте змоделюємо наступну ситуацію.  Хлопчик, який навчається у 8-му або й в 10-му класі, вирішив повозити пісочок на цеглині та ще й супроводжуючи цей процес імітацією гудіння двигуна вантажівки (все так, як це було в його трирічному віці).
    Змоделюємо й реакцію на це прохожих - дорослих людей, серед яких будуть і вчителі. ???  
    Чи не хотіли б ви дати відповідь на моє приховане запитання? Так, правильно, те й подумали б! 
    А тепер заглянемо до класу, де вже йде урок.  Учень взяв в руку кулькову ручку, повідомивши, звичайно, про це іншим, що то в нього не прилад для письма, а "мікрофон", і почав в нього говорити. Потім він дає цю ручку-мікрофон іншій дитині й пропонує їй робити те саме, тобто говорити в "мікрофон". 
    Досить. Умова задачі, або ж, принаймні, задачна ситуація сформульована. Але для того, щоб її вдалось використати для перевірки знань з педагогіки та психології під час проведення чергового конкурсу типу "Вчитель року", потрібно до неї сформулювати ще й запитальну частину.  Обійдемося без штучно створюваної (від великого розуму або ж за його відсутності) вітієватості й поставимо просте запитання:  "Як би, на вашу думку, поступив вчитель?"
    Очікувана (іноді її ще називають контрольною) відповідь має бути десь такою  (лапками ми виділяємо не весь текст, бо в ньому містяться й певні коментарі):  Так, звичайно, він би по-вчительськи посміхнувся й сказав учням: "Партнери!" (Партнерством в нас зараз вже будуть називати те, що раніше було педагогічним співробітництвом, - бо не так давно, десь у 80-ті роки запроваджувалась педагогіка співробітництва між вчителями, учнями та їх батьками, - читай Симона Соловейчика, Шалву Амонашвілі, Софію Лисенкову, Віктора Шаталова, Євгенія Ільїна  та ін. Проте, як виявилось, у сучаснії школі, якщо це, навіть, Красилівська ЗОШ І-ІІІ ст., у якій навчався, а пізніше й працював вчителем фізики автор цих слів,  слово ПАРТНЕР буде більлш доречним і промовлятиметься гордо) та з певним пафосом). 
    Отож: "Партнери! Не вкидаймося в дитинство, це допустимо лише у ранньому та тому ж дитячому віці. Тим більше, в класній кімнаті не досить розумно користуватись "навіть" мікрофоном (у прямому розумінні цього слова) - все й так гарно чути. Ви ж дивитесь телепередачі й бачите, що в умовах такого за розмірами приміщення, як кімната, у якій ми зараз перебуваємо,  користування мікрофоном є зовсім недоречним. Для позитивного розв'язання проблем завжди підходить камерна ситуація. Вам же, мабуть, відомо  принаймні, з телепередач та кінофільмів), що, в готелях, гарних кафе та ресторанах завжди є невеличкі кімнати для зустрічі поважних гостей. Тим більше, сам мікрофон нічого не вартий, - до нього ще потрібні, щонайменше, підсилювач звуку та гучномовці (колонки). Окрім цього, ми ж з вами завжди говоримо про енергозбереження, яке починається вдома та в школі, і лише тиждень тому ми провели відповідний флеш-моб".
    Правильно. Саме так і поступить вчитель... 



Далі буде.

Немає коментарів:

Дописати коментар